Микуличин – найдовше село в
Україні, і розкинулося воно на 16 тисяч гектарів. Його ще називають Долиною
Вітрів, тому що у цій місцині зустрічаються теплі і холодні повітряні маси, і
тому тут специфічний клімат.
Микуличин знаходиться на
висоті від 600 до 800 м
над рівнем моря. На його території є кілька гірських вершин – гора Вертіж з
правого боку від Прута, гора Лишнів 660 м н.р.м., а на північний схід –
Ворохтянський горб 693 м
н.р.м.
Землі, на яких розкинулося село, колись належали Галицькому
князівству. Князь Данило Галицький ними нагородив князя Микулу. В
середині XIII ст. в Карпатах було збудовано декілька сторожових постів,
серед них і Микулин пост, який згодом став великим населеним пунктом.
За документами архіву перша писемна згадка про с. Микуличин
відноситься до 1412 р.: в судовій справі Березовських, що розглядалася
Галицьким гродським судом 1630 р., згаданий привілей короля Владислава,
виданий у Львові 1412 р., де вказані границі володінь Березовських, в
яких виступає гора Микулинка. В сумарії документів Коронної Метрики
1456-1765 рр. про границі королівських і приватних маєтків на території Галичини, міститься анотація підтвердної грамоти привілею
Миколи Турецького 1515 р. на села Коломийського повіту поблизу Прута —
Делятин, Ланчин, Саджаву, Турку та ін., серед яких виступає топонім
"Микуличине поле".
Легенда про Микуличин
Гуляв боярин Микула із своїм військом по
горах. Але одного разу забарився Микула. Обступило його військо вороже
на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітися. Та військо
Микулене та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді
патріотичні свої пісні. Їх спів, неначе грум великий, покотився по всіх
горах – над Говерлою, над Прутцем, на Прутом. По всіх плаях
карпатських. Перестрашилося вороже військо того співу, а їх старший
наказав схопити Микулу. І забряжчали мечі, затріщали кульчиги, і
полилася свіжа крівця ворогів. Б’ється, б’ється Микуал, руба ворогів у
пень, а кінець краю не видно: багато було воріженьків, та не
перестрашився Миколу, вибіг він на гору, що над річкою, став над нею і
сміється з ворогів, а та аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до
нього, а він усіх їх перебив. І цю гору стали називати Микулинкою, а село – Микуличин.